Електронна газета
“ТАТО”
міжнародної громадської організації “Міжнародний Союз Мужніх Татусів”
  • Головна
  • Новини
  • Законотворча діяльність Ради МСМТ
  • Публікації
  • Про долі татів і дітей
  • Благотворительность
    Ресурсний центр ГУРТ
  • fatherly_destiny / События

    Последнее обновление: 01.01.2005, 15:21, Просмотр №


    Вернуться 
    Напечатать Печатать
    Сохранить на диск ( 6 bytes)
    Добавить в избранное
    Описание:
    Тата-одинаки… Офіційно у нас такого поняття не існує. Та все ж таки вони є…

    Тата-одинаки. (Сповідь).
    Тата-одинаки.(Сповідь)

         Тата-одинаки... Офіційно у нас такого поняття не існує. Та все ж таки вони є. Я маю на увазі не всіх батьків, що виховують своїх дітей без матері, а тільки деяких з них. ...Мати покинула дітей. Або віддала татові взамін на квартиру, майно, золото, гроші. Таких випадків багато. І діти ще зовсім малі. Кожноденне прання, коли пальці рук стираються до дір. Ось коли чоловік усвідомлює та здібний зрозуміти самотніх матерів! Тільки побувавши у цій шкірі. Кухня - найбільш постійне місце вдома. Кулінарні тонкості познаються та реалізуються швидко. І виявляються до цих пір потайні здібності. І вносяться елементи творчості. І багацько жінок вже не зможуть позмагатися з такими результатами. Прасування, прибирання квартири, ходіння по магазинах з повними торбами, прогулянки з дітьми та грання з ними після роботи, дитячі книжки перед засинанням, а потім, коли діти поснуть, знову куховарення, прибирання, прасування та підрахування залишившихся до зарплатні фінансів... І підпрацьовування у редакціях. І так щоденно, щомісячно, щорічно. Без вихідних та відпусток. Та плюс ще й проблеми на роботі. І, не звертаючи уваги на успіхи, непорозумілі погляди та наполегливі поради начальства і місцевих бюрократів: "...віддай їх до дитбудинку. Скільки можна на бюлетені сидіти?" Та численні комісії з всіляких інстанцій, котрі твердять, що діти повинні бути з матір'ю. Та безсонні ночі біля дитячого ліжка, коли ті хворіють один за одним. Та якщо ще й сам захворієш, треба вставати і йти. На кухню, до магазина, до дитсадка, до школи. Й не важливо, що у самого температура під сорок. Треба. Бо хто ще потурбується про твої крихітки?! Тим паче, що родичів у Криму немає, де працював і жив з дітьми. І змушуєш себе підводитись і йти. Ні, ти не герой, ти просто чесно виконуєш свій батьківський обов'язок. А згодом, кілька років потому, телефонують тобі на роботу "відповідальні" тьоті і повідомляють, що забирають дітей до дитбудинку. Обурюєшся, що нема ж підстав, бо районні, обласні, навіть столичні комісії не змогли при всьому бажанні висунути претензії, констатували, що діти доглянуті краще, ніж у більшості повних сімей. Навіть солідні тьоті з Москви з Комітету Радянських жінок після заглядання у холодильник і дегустації їжі залишилися задоволені та ще записали для себе кілька різних рецептів, щоб порадувати своїх дітлахів нововигаданними ласощами. А у відповідь: "На тій лише підставі, що цього вимагає мати!" Так, саме та, котра подала письмову відмову від утримання та виховання дітей, котра зміняла їх кілька років тому на майно і квартиру, про що залишились відповідні документи. І дорікання інвалідністю, що настала після нанесених травм і кулевого поранення під час виконання Громадянського обов'язку щодо спасіння життя школярів від озброєних злочинців. Серед нас, татусів-одинаків, є чимало інвалідів. І знову ночами писанина до обласної влади, до Москви. І після пережитих хвилювань майже ангельське рішення, мов, нехай батько продовжує виховувати дітей. 0, щасливі миттєвості життя! Без доморощених бюрократиків їх не можливо було б випробувати. Але це ще не все. Колишня дружина подає до суду. З'являються лжесвідки. Але після нових хвилювань та витрат знову усміхається щастя. Суд вирішує, що "передача дітей на виховання матері через стільки років негативно вплине на їх психологічний стан". Але закон можна порушити. І ось якось дзвінок зі школи. Біжиш і пізнаєш, що двійко чоловіків та жінка викрали й повезли дітей. Міліція перекриває аеропорти. Кримінальний розшук працює чітко. А ти невідомо що зазнаєш за ці два тижня... Добре, що всього два тижня занепокоєнь і адресу встановлено за тисячі кілометрів. Літак разом зі старшим лейтенантом мчить у чужі землі за рідними кровинушками. І бійка між старшим сином, котрому ще нема й десяти років, та його матір'ю у приміщенні нарсуду Узбекистану. І зворотна дорога, і розповідь як чоловік колишньої дружини напідпитку різав ножем старшого, про що нагадує двосантиметровий рубець, і як били по голові обох (у молодшого широкий шрам на лобі, що йде далеко у вихори), по спині нагайкою. Потім довготривале лікування, ночі біля ліжка, роздобування ліків, і ...визнання меншого, а потім і старшого, синів інвалідами з дитинства. Та ось вже і перебудова набрала обертів. І вже інфляція б'є нижче поясу. І компенсації з подорожчання дитячих товарів сплачуються тільки жінкам. "Так що, дорогенький татусь, доведіть, що ви - жінка!", говорить голова відділу соцзахисту. Але нове покоління татусів-одинаків вже більш щасливе, ніж ми - ветерани. Нікому тепер діла нема до наших дітей та й нема грошей /слава Богу!/ у різних комісій, і Москва вже не котирується. Своя сорочка ближче до тіла. Київ рідніший. Та й татусі-інваліди об'єдналися вже у республіканську та міжнародну організації. Разом ми й виживаємо.
         …Так і минули роки. Діти вже зовсім підростають. І ось раптом згадалося про жінок. Не було увесь цей час поряд ніжного створіння, людини, з ким можна було б поділитися й знайти підтримку. І не до природних потреб було всі ці роки. І раптом зустрілася Вона. А може й не Вона. Здичавілим серцем не розібрати одразу. Начеб-то і ось воно, - щастя, поряд! Але не дістати. Починаєш розуміти, що зовсім здичавів за ці роки, звик розраховувати тільки на себе. І біля плити - це ж твоє законне місце! А тут раптово зовсім нова людина зі своїм світом і розумінням життя, що не зазнала дискримінації татусів-одинаків, і тому не здібна збагнути до кінця, зі своїми поглядами, вимогами, потребами... А у тебе життєвий досвід і укорінена звичка вирішувати все самому. Ти ж завжди керував дітьми. І твоє слово - закон у родині. І вже не зможеш інакше. Ні, прийдеться нести свій батьківський хрест до кінця наодинці. Так і зостанемося ми назавжди мапами для своїх майже дорослих не за роками дітей. І тільки вони після всього пережитого і зазнаного у житті, - живе продовження кожного з нас, - дають нам можливість з впевненістю стверджувати, що ми - тата-одинаки, справді щасливі!

    Євген Коновалов,
    головний редактор електронної газети "Тато"

      © Web-майстр - Михайло Коновалов 
    © Головний редактор - Євгєн Вєга 
    ©Всі права захищені
    © При передрукуванні матеріалів, посилання на ел. газету "Тато" міжнародної громадської организації "Міжнародний Союз Мужніх Татусів" обов'язкова
    Ел. газета "Тато" виставлена при підтримці хостингу Giga.com.ua